Сировари Марусяки живуть в унікальній хаті-ґражді
Родина Марусяків живе під горою Ігрець на Гуцульщині: батько Микола, донька Люба і три маленькі внучки. Мешкають в унікальній майже столітній хаті-ґражді – єдина в Україні, де досі живуть люди. Тут завше повно туристів: йдуть дивитися на ґражду і посмакувати сиру, який ґазда робить за старовинним гуцульським рецептом, пише «Галицький кореспондент».
Як за діда-прадіда
63-річний Микола Марусяк займається вівчарством пів життя. І сири сам робить: бринзу, будз і вурду. За рецептами діда-прадіда. Не купує закваски, а використовує «ґлєґ» – фермент зі шлунку теляти. Під дією ферменту з коров’ячого молока утворюється будз, який потім кладуть у пічку коптитися.
Після приготування будзу залишається сироватка, до якої додають овече молоко і варять вурду.
«Здається, ніби кожен гуцул робить сир майже так само, але у всіх виходить по-різному, – сміється Люба. – Це те саме, що у кожної газдині інший борщ на смак».
На столі в Марусяків щодня сир. Лиш не в п’ятницю – бо піст. Зранку сир до кави мусить бути. Найдужче всім смакує молода картопля з кропом, посипана бринзою. Діти можуть таке їсти хоч кожен день.
На господарці в них 44 вівці, п’ять корів, четверо телят, кінь. Раніше щодня брали по 80 літрів молока, тепер трохи менше, бо вже йде до осені.
Кожен день починається так само: вдосвіта Микола доїть овець, потім годує і випускає на пасовище. Увечері вівці самі вертаються додому, і Марусяки знову їх доять. Те саме і з коровами, але ними здебільшого займається Люба.
Колись у тамтешніх лісах було багато вовків, потім половину вибили люди, а решта кудись мігрували. У Марусяків бувало таке, що за літо вовки шість разів з’їдали худобу.
Сир розбирають місцеві, бо зараз у селі мало хто тримає велике господарство – швидше і більше можна заробити за кордоном.
«А мені вистачає і того, що маю», – усміхається Микола.
Також сир Марусяків купують туристи. Однак їздять вони сюди не лише заради сиру, але й на ґражду подивитися.
Тут усе автентичне
Хата-ґражда зовні дуже схожа на фортецю. Це гуцульська садиба, комплекс житлової і господарської будівель під одним дахом, що з’єднані по усьому периметру високою зрубною стіною.
Колись у таких садибах мешкали і люди, і тварини. Ґражди належали здебільшого заможним селянам, які мали багато худоби й жили переважно далеко в горах. Висока глуха огорожа взимку оберігала від вітрів, снігових заметів і хижих звірів.
Ґражду Марусяків збудував дід Миколиної дружини у 1925 році. Батько діда був війтом, мав добру господарку. Аж поки не прийшла радянська влада. Землю і худобу забрали до колгоспу. Лише, коли Україна стала незалежною, Миколі вдалося частину повернути назад.
Ґражда має дві кімнати, комору і коридор, або, як кажуть гуцули, хороми. Одна з кімнат – для туристів. Тут все автентичне: багато давніх вишитих рушників, ліжників, родинних портретів, старовинна піч, креденс. Балка під стелею – різьблена. Колись таке собі могли дозволити тільки небідні господарі. А ще тут є ткацький верстат. Донька раніше виготовляла ліжники, але стало не вигідно то робити. Каже Микола, що тепер ніхто не хоче їх купувати. Вигідніше худобою займатися.
В іншій кімнаті мешкає родина. Там само розміщена і кухня. Взагалі у ґражді живе Микола, а Люба з донечками – у хатині поруч, недавно збудованій.
Про ремонт по-сучасному господар навіть слухати не хоче – не розуміє навіщо: в ґражді все з натуральних матеріалів, дихати легко, спати добре.
«А в теперішні хати понапихають різної «хімії» – як там жити?» – каже Микола.
Туристи завжди дивуються, як ця столітня ґражда досі в такому чудовому стані.
«Бо в ті часи знали, коли можна рубати ліс для будівництва, це дуже важливо, – пояснює Микола. – Найкраще у листопаді, десь на Дмитрія. Тоді з дерев соки не йдуть. Далі рік сушили. З тріщинами, навіть невеликими, не брали. Якщо живність завелася – теж не брали».
У 80-х роках люди зі Львова хотіли купити цю ґражду, але дідо був категорично проти: «Я помру, а тоді робіть собі що хочете».
Сам собі ґазда
Сезон туристів – з весни до осені. Влітку Марусякам найважче. Дуже багато роботи: окрім туристів, ще й догляд за худобою, доїння, заготівля сіна. Працюють навіть у неділю – бо сіно само себе не загорне. А для худоби це хліб. Взагалі коло хати завжди є повно роботи. Хіба взимку трохи вільніше – більше вдома сидиться.
Наприкінці осені закуповують і на фірі привозять усі потрібні на зиму продукти: цукор, буряки, капусту, борошно й картоплю, яка після повені 2008-го тут росте лише дуже дрібна.
«Більше худоби – більше роботи, – каже Микола. – Хай важко і не дуже прибутково, але я знаю, що сам собі ґазда – то є найголовніше».
Його вже покійна дружина любила казала: «Аби самий чай пила, але на іншого би не пішла робити – тільки на себе і на своїй землі».
Від головної дороги до Марусяків треба підійматися горами три з гаком кілометри. А гак – то ще десять кілометрів – так жартують гуцули. У дощ сюди складно дістатися, бо дорогу розмиває. А взимку і поготів. Люба щодня ходить на роботу в сільраду і вже до різної погоди звикла. Каже, на випадок зливи має ґумаки і дощовик, а коли сходить у низовину, то перевзувається. Внучки теж щодня спускаються – до школи.
«Найгірше для мене – у дощ йти корови доїти, – сміється Люба. – Оце дуже не люблю, але нікуди не дінешся – треба зробити».
«Людина до всього звикає, – додає батько. – І чим більше труднощів, тим сильніше гартується характер. Бо як багато гаразду, то це розлінює людину. Скільки в нас таких поспивалися. Робота ніколи нікому не шкодить. Скільки годен лигнути – стільки й кусай».
Гори – живі
Від гражди до найближчих сусідів – близько кілометра. Звук повітряної тривоги сюди не долинає. Тут за вітром і за тим, як стелиться дим, визначають, коли буде дощ.
Микола каже, аби зрозуміти, що таке жити в горах, треба пожити бодай трохи в місті серед «мурів».
«То лише міським здається, що в горах багато тиші, – усміхається чоловік. – А ви дослухайтесь: коники співають, десь птаха пурхнула чи пес загавкав, корова «задзеленчала», вітер гудить, трава шурхотить та й листя ніколи тихо не росте – «попукує легонько». Коли їду у справах до Верховини чи Косова, витримую лише кілька годин – міський шум швидко вимучує. У горах теж шум, але інший – добрий для душі».
Люба каже, що до краси гір неможливо звикнути. Навіть, якщо ти тут родився і прожив життя. Гори – живі і постійно змінюються. Найгарніші – на початку осені.
Залишити коментар